Як правило, вони хоронять своїх батьків. В кращому випадку- малюють їх алкоголіками, наркоманами, просто таки монстрами, що виганяють своїх чад на мороз голими і голодними, а тим не залишається нічого/spa n іншого, як підзбирати грошенят і нагодувати своїх озвірілих, побитих життям родичів. І їм це вдається. Середні збори від походів електричками, вокзалами, базарами становлять 30-40 грн. в день. Правда, гроші ці на утримання своїх сімей не ідуть.

Мій начальник обласної служби у справах дітей розказував одного разу, як став свідком курйозного випадку: в його присутності один з начальників райвідділів міліції за комір виштовхував з кафе хлопця, котрий ходив від столика до столика в подертому лахмітті просити грошей. Пізніше він признався, що то був його син, котрий замість того, щоб іти до школи, ходив «на заробітки», а зароблені гроші просаджував в комп’ютерних клубах, на гральних автоматах.

-Ви можете мені допомогти? Я звернулась в службу свого району, щоб оформити опіку над Танею-жінка притискає до грудей гостинці (2 великі гранати,апельсини, ківі і цукерки). Напевно, той подарунок їй дорого обійшовся,бо, судячи з поношеної хендівської куртки та таких же чобіт, не скажеш, що ці покупки для неї є буденна річ. –У вас є сім»я? -Так . У мене є маленька донечка. Я живу на Волині. Минулого тижня приїздила по справах до Львова. Сиджу на вокзалі,чекаю свого потяга. І от, підходить до мене вона,Таня:» Допоможіть. Я не можу жити в сім»ї, мені дуже важко…» Жінка переходить на плач,витираючи брудним рукавом ніс: «Я відвела її в кафе, нагодувала, дала грошей. А після того,як вона мені розповіла про себе - не можу спати. Ось, приїхала за нею до Львова»,-схлипує вона:»На вокзалі діти сказали, що Таню забрали в притулок. Дозвольте хоч подивитись на неї».

У кабінеті крім мене сидить молоденька журналістка,симпатична жіночка разом з оператором-от-от заплаче: невже так буває?

-Буває й не таке,-заспокоюю вже обидвох,-Я не знаю,яку історію про себе Вам розповіла Таня,але повірте: в ній немає й долі правди. По-перше,щодо опіки розчарую Вас: дівчинка- з Харкова, у неї є батьки. Я більш ніж впевнена, що сім»я нормальна. Влаштовувати долю дитини самостійно не маємо права. –Неправда. Вона все одно буде зі мною. Додому, до тих нелюдів, не пущу,- ридає, як дитина жінка. Вирішую зробити останній крок:

–Зараз я передзвоню в Харків,в службу, і ви переконаєтесь в брехні,-говорю не тільки жінці,а й гостям з телебачення. Всі завмерли. –Ало! Мені потрібен начальник служби…. –Так, знаємо цю сім»ю,-у відповідь,

-Батько з сім»єю не проживає..Мама вдруге вийшла заміж- молодий,пристойний чоловік.Цікаво, що внього є своя донька — однолітка Тані. Так от: прийомна донька прижилась з матір’ю, ходить до школи, вчиться на «відмінно», а рідна донька по світах вештається. Родичі тільки те й роблять, що розшукують та переживають, а воно всім бреше, що живе з мачухою-алкоголічкою,яка знущається з неї… -Як вона так могла!?- В розпачі залишає кабінет Ганна (так звати жінку),

-Як вона мені тепер в очі подивиться? Через 15 хвилин я проводжу гостей до виходу.На черговій частині сидять в обнімку Ганна з Танею:

–Я більше не зможу приїхати до тебе,Таню. Завідувачка говорить, що тебе відвезуть додому, в Харків. –Угу,-кива та у відповідь з повним ротом. І нема в тому ні розчарування, ні жалю.

-Сфотографуйте мені їх напам»ять,-прошу оператора. Була б моя воля- зробила би з цієї фотографії великий плакат, почепила би на кожному стовпі:

Люди добрі! Що ви коїте! Кидаючи чергові п’ять копійок в простягнуту дитячу долоню, ви тішите себе, що зробили Божу справу, а насправді- калічите дитячу душу, виховуючи нахлібника. Сьогодні він просить у Вас копійчину , а завтра- простягне ножа, бо копійок буде замало.

Візьміть ту простягнуту руку, приведіть в найближчий райвідділ. Хай вона знає, що є люди , які здатні їй завжди допомогти.