-Ой,мама моя пішла! Ой, стійте, стійте, он то- мама моя!- Андрію, в кожній жінці, що проходить повз нашої машини ввижається мати.

В нашому притулку він уже вп»яте. Місяць тому до нас прийшов лист від районної служби, щоб дитину віддали батькові. Батько не з»являвся. А час ішов. В телефонній розмові з головою сільської ради я дізналась , що останнього зобов»язали негайно забрати хлопця, так як термін його перебування у притулку вже вичерпаний.

І ось зараз я везу його сама, щоб переконатись в правильності рішення. Осторонь, з краю села, нас непривітно зустріча запущена хата з розбитими голими вікнами, зачиненими дверима. Необроблений город та заросле подвір»я говорять про те, що людські руки тут за щастя.

-Господи! Та що ви робите? Кому ви його привезли?- схрещують на грудях руки сусідки, які збіглись, побачивши чужу машину перед хатою,- Батько в запої тижнями бродить . Прибилась до нього недавно якась жіночка: хату побілила, город засадила, дітей доглядала- і та не витримала, втекла посеред ночі. Четверо менших- у баби на другому кінці села. Воно тільки обкрадатиме людські городи , бо як інакше виживе? Ще один злодій на нашу голову!

До баби не їду.

Везу хлопця в службу у справах дітей — Як ви так могли? А що мені робити? Мати покинула батька з п»ятьма дітьми. Живе з сімдесятирічним дідом. Одну дитину йому народила, скоро другу народить. Вона й чути не хоче про них усіх. Ми їздили до неї кілька разів- кожен раз п»яна. Роботи немає- винувато дивиться молоденька начальник служби.

Везу Андрія назад, у притулок. –В тому будинку живе моя мама. Не вірите? Точно. Я навіть колись бачив її у вікні. Я навіть у під»їзд сам заходив. Як вийду з притулку- поїду прямо до неї…