Я впізнала її. Те ж саме русяве волосся, недбало зібране в пучок на потилиці. Той самий зверхній погляд великих сірих очей. Та сама впевненість в поставі. Їх привезла іномарка. Шофер залишився чекати в машині, а пузатий, солідний, аж занадто солідний пан, майже поніс її до дверей одного з найкращих ресторанів Львова.

Так, то була вона, Олена. Рік тому її і ще двох її подруг привезли до нас працівники одного з райвідділів міліції м. Львова. Виявляється,замість того, щоб піти до школи, дівчатка ішли в кафе і там шукали клієнтів, які б за їх послуги могли заплатити. За подругами в цей день батьки не приїхали, і ми залишили їх в ізоляторі. Вони ж півночі вимагали від працівників чоловіка, бодай би якого- небудь, бо в них, бачите, природа своє просить, і, не отримавши забаганки, вирішили задовольняти себе звичайними ложками. Ще довго по притулку, як анекдот, ходили розповіді про те, як сильно, аж до ранку, дівчата напару завивали від насолоди, що робили її собі самі.

А за Оленку зразу ж, як тільки її привезли, по телефону попросила одна поважна посадова особа.

Почувши моє тверде «ні», попередила мене про те, що зараз у притулок підвезуть її матір. Майже три години під брамою притулку на дівчину чекало таксі. Виявилось, що в дівчини — воші. То ж потрібно було почекати, поки закінчиться процедура її обробки. В мій кабінет дівиця зайшла з гордо піднятою головою. Коротенька норкова шубка, високі дорогі чобітки. Сівши в крісло, вона засліпила мене своїми червоними трусиками. Хто б повірив, що півгодини тому під тими хутрами аж кишіла всяка живність?

–Тобі потрібно буде вийти заміж. Хто ж тебе таку візьме? Львів- велике село. Тут нічого не втаїш. Добре, якщо не вскочиш в халепу, або не підчепиш сифіліс чи СНІД,-пробувала я провести короткий, хоч який — небудь виховний момент.

–Тітонько!Скільки Ви заробляєте в місяць, виводячи в таких, як я воші? Я вашу зарплату отримую за одну годину. Доживши до Вашого віку, я їздитиму на мерседесі, і найкращий хлопець в районі матиме за щастя запропонувати мені свою руку. Вона не хотіла більше зі мною говорити. Дівчина жила за своїми правилами, там не було місця моїй моралі. А мого життєвого досвіду та педагогічних здібностей виявилось недостатньо, щоб заставити її хоч на мить засумніватись в правильності свого вибору.

–А знаєте, вона права, — пізніше скаже мій керівник і гірко всміхнеться сам собі.-Я знаю таких багато. Вона й дійсно вибере собі найкращого. Наше суспільство різко втрачає моральні цінності .Нас попереду чекає набагато важча робота з сім’ями, незалежно від їх соціального статусу, де проблемою буде відсутність духовності, педагогічна некомпетентність. Працюйте над самовдосконаленням, дорогі мої, бо нині ми ще заслабкі воювати на цьому полі.