Він, призер районної олімпіади з математики, два роки жив у підвалі сам. Облаштував собі стіл, змайстрував ліжко. Після невдалого обміну квартири батьки залишились без документів. Пробували шукати правди- пропали безвісти. Ходити до школи не було як: вчителі вимагали грошей за ремонти, на підручники, а в дитини й мешів не було, не тільки ручки чи зошита.

Вдень ходив на заробітки- працював грузчиком на вокзалі. Вечорами- книжки при свічці. Його не тягнуло курити,а тим паче- пити. Хтось з жильців під»їзду, перестрахувавшись, подзвонив до міліції, мовляв, в підвалі поселився бомб.

Спочатку Дениса тримали в розпридільнику. Начальник райвідділу міліції особисто сповістив усіх відповідальних за долю дитини про виявлений факт. Час ішов. А допомога так і не прийшла.

Паспорт хлопець отримав у притулку. Всі розуміли: єдиний шлях дитини- в інтернат для дітей, позбавлених батьківського піклування. А що дальше? Шукаю допомоги в директора заводу залізобетонних конструкцій, що розташований в районі притулку: -Та щось будемо думати,-заклопотано відповідає той. І вже на другий день у супроводі директора та двох його замів Денис ходить по всій території заводу, вибираючи собі майбутню професію.

Його поселили в заводський гуртожиток, виділили кімнату з телевізором, меблями, навіть, забезпечили посудом. Денис влаштувався в вечірню школу. На заводі- безкоштовно харчується. Йому призначений офіційний опікун. Працівники заводу наввипередки допомагають продуктами,одежею.

-Бачив Дениса сьогодні. На ньому така дорога куртка,гарні туфлі.Каже,що отримує зарплату 270грн. на руки,- з заздрістю жаліється мені черговий з режиму (у нього зарплата-145грн).

Я знаю: ним особисто опікується директор заводу, часто бере додому, слідкує, щоб той не пропускав занять. Добре, що хоч комусь з них в житті повезло.