«Колись я служив на Далекому Сході. Був у нас кіт — гарний, породистий. Душі в ньому всі не чаяли, годували тільки відбірним м»ясом та рибою. Одного разу кіт відмовився іти додому. Ловили ми його з дітьми по смітниках кілька днів. Зловили худющого, голодного. Відмили, нагодували, а він, мов здичавів : кричить, рветься на двір. Випустили. Ще кілька днів ловили — безрезультатно: кота як хтось підмінив. Іду часом з роботи, мороз аж пече, а мій Васько — на смітнику. «Вась,Вась»- кличу його- « Де там! І чого йому, падлюці, не вистарчало?»

Цю історію,що нам розповів голова ради притулку, підполковник СБУ, Юрій Степанович, як аналогію дитячим долям я часто розповідаю їм.

Колись приміщення цього притулку було дитячим садочком, що належав одному з заводів м.Львова. 10 років тому заступник директора заводу і не подумав би, що доля приведе його саме сюди з останньою надією.

У Василька було все: окрема кімната і навіть окрема квартира, дорогі меблі, книжки, комп»ютер, найсучасніша стереосистема. Казка про Попелюшку, виявляється, часом справджується в житті. Бо хто подумав би: народжений в сім»ї алкоголіків, що мешкали в підвалі з купою голодних дітей, калічка, він в першому класі попадає жити в заможну сім»ю, стає єдиним спадкоємцем, єдиною надією. Та як не прикро,але гени взяли своє: жоден гість не виходив з хати, не пройшовши «таможенної перевірки» кишень дитячими спритними руками.

Зникали з хати речі і гроші. У відповідь на материні сльози- суцільна брехня. Він неодноразово втікав з дому, жив у підвалах, на горищах. А в 11 класі пішов востаннє, обікравши батьків та сусідів на кілька тисяч доларів, викравши та продавши на запчастини таксистам батьківську іномарку. Через вуличних друзів передав записку» Віддайте мій паспорт і забудьте про мене. Ви мені все одно не батьки». За цим послідувала заява родичів та сусідів до міліції про крадіжку, а Василько після чергового рейду міліції потрапив до нас.

-Знаєте, наш телефон на черговій частині вже працює,- радо зустрічають мене працівники зранку ще на порозі. Розумію їх радість, бо то була велика проблема для всіх- вже два тижні не працював телефон, а чергові виклики майстрів результатів не давали:» специ» безпомічно розводили руками і обіцяли повторно прийти завтра. –Ми вчора прийняли одного хлопця, то поки оформляли його документи, він встиг полагодити апарат. Зараз-ремонтує магнітофон. А ще він знає японську мову, комп»ютер, має права водія- навперебій щебетали дівчатка-помічники вихователів. Знайомлюсь: в чорному акуратному костюмі-трійці, при галстуці підводиться назустріч хлопчина. В рухах- інтелігентність, поважність. Довго вивчаю особову справу, тести.

-Чому ж з дому пішов? -Розумієте, батьки мене не любили: заставляли ходити на курси навчання, не давали вільно дихнути-жодної вільної хвилинки. Цього року навіть на море не звозили. Все вчись та вчись.

–А минулого року возили?

-Так, і кожен рік возили відпочивати,- вже з захопленням розповідає Василько. Кількох хвилин йому мало, щоб перелічити ті країни, куди їздив з батьком.

Дзвоню додому. Слухавку бере батько:

-Знаєте, не дзвоніть нам більше.

Моя жінка посивіла, ви б побачили, що з нею сталось.

Ми сотні разів починали спочатку. А зараз — все! Крапка! Якщо вам його шкода його, то візьміть собі, побудьте милосердними самі.

Через тиждень дзвоню знову. Мама плаче, півгодини розповідає, скільки бід перенесла їхня сім’я через злощасного хлопця. Ну як просити її про повернення Василька?

Ми ніколи не знаємо, що маємо, допоки його не втратимо. Так само і з Васильком: не цінував він, що Бог послав. Думав, життя — забавка. Друзі були, поки гроші приносив і ділився, тепер кудись пропали.

Зі своєю бідою залишився сам на сам. Як легко було перекреслити все, і як майже неможливо щось повернути назад.

Дізнаюсь: попереду суд. Не віддам. Не дозволю перевести в розпридільник. Йому так потрібна ще остання надія, ще останній шанс. Йду в обласну прокуратуру:

-Допоможіть.

Посприяйте, щоб дали умовно (в нього не знята попередня судимість). Через день їду до батьків.

Увечері, аби застати обидвох.

–Я його по ціломусвіті возив: дивись сину, як до мене люди відносяться, як цінують в мені людину, бо в житті сам всього досягнув, своїми руками. В голосі батька - відчай і зло на самого себе, що не зміг, не зумів…

-Дайте останній шанс, — прошу вже без ніякої надії. Він іде працювати на протезний завод. Жити буде в гуртожитку авіаційного заводу, заочно закінчить 11 клас. Дайте йому надію, що якщо самостійно закінчить школу, не піде до друзів, у підвал,то ви приймете назад…

Ми з Васильком уже планували,що він купить матері і батькові з зарплати, як прийде в гості після тривалої розлуки…В сім»ю він повернувся несподівано: померла бабуся, батьки забрали на похорон і не повернули.

-Він нікому нічого не говорив, — у голосі матері — гордість, — Прийшов додому з квітами і з тортом:

-Вітайте! Я- студент.

Я дуже тішусь за Василька. Зараз він хоча би раз в місяць приходить у притулок. Ми вже й не знаємо, що б робили без нього: пральну машинку полагодити — будь-ласка, магнітофон чи телевізор — прошу дуже, поміняти розетку — нема проблем. Час від часу передзвонююсь з мамою.

Думаю, все в них буде добре.