Хлопчик малює. Впевнені рухи. Вміло підібрані кольори. Зосереджений погляд.
«Який дар! Який талант!» — ахають за спиною дитини працівники притулку. Навіть оператор котельні, старий дідусь, причалапав, щоби подивитись на «боже дитя». Заздрісно спостерігаю і я: моя дитина неодноразово вигравала районні конкурси з малювання, ходить в Будинок школяра, однак, в Ярослава (так його звати) виходить, здається, ліпше.

Завдання було просте: намалювати зустріч Нового року. Циганчата, зазвичай, малювали свої великі сім»ї, збирали під ялинкою своїх далеких тіток і дядьків, обкладали їх там мішками з подарунками, цукерками. Всі решта- бачили себе в затишній хаті, з мамою і татком, братиками і сестричками. Славік малював малого Ісуса, над яким схилились Йосип з Марією.

«Яка в тебе мрія?»- запитую з надією, що скаже: «Бути з мамою і з татом». «Мрія? Не знаю»-і погляд стає байдужим. «Ну, ти б хотів жити з мамою, з татком? Х одити, як всі діти, в школу? Стати художником?»-не відступаюсь від свого. «Та хотів би. Але що, як вони ніхто м ене не хочуть: ні мама з татом, ні бабця…»-голова схиляється над малюнком, і погляд ховається.

Він зовні змирився зі своєю долею: батьки- алкоголіки, їх невдовзі позбавлять батьківських прав. Одна з бабусь, котра живе тут, у Львові, якось приїздила його провідати на власній машині, категорично відмовилась оформити на нього опіку, кинувши через плече: «Живи, як знаєш»…

«Ви ж до церкви ходите. Віра наша каже помагати ближньому. А Ви від своєї дитини відмовляєтесь. Як же спати будете, знаючи, що воно десь само світами блукає, долю клене?»

Він прийшов до нас посеред ночі: «Допоможіть. Я хочу вчитись. Влаштуйте в інтернат».
…Він вночі і пішов ( самовільно залишив притулок), так і не домалювавши свого малюнка, наслухавшись байок від однолітків про щасливе та вільне від турбот життя , про цікаві подорожі…
КУДИ?